Як пресофіцерка бригади “Азов” вижила на “Азовсталі” і в полоні: “Мене знайшли у горі мертвих тіл”

Як пресофіцерка бригади “Азов” вижила на “Азовсталі” і в полоні: “Мене знайшли у горі мертвих тіл”

Пресофіцерка бригади “Азов”, поетеса Валерія Суботіна “Нава” пережила пекло оточеного Маріуполя, місяці у підземеллях “Азовсталі” та 327 днів російського полону. На “Азовсталі” вона стала нареченою, дружиною і вдовою. Її чоловік Андрій Суботін загинув під час оборони міста. Валерія пройшла страшні тортури і знущання у в’язницях Росії.

Зараз “Нава” бореться за звільнення “азовців”, які вже два роки залишаються у полоні. Організовує акції протесту на їхню підтримку, виступає у міжнародних організація, розповідаючи про тортури росіян. Як їй вдалося вижити на “Азовсталі” і в полоні. ВВС Україна розповіло історію Валерії Суботіної.

Валерія Суботіна  qkxiqdxiqdeihrant

Фото з сімейного архіву Валерії та Андрія Суботіних

Лютий 2022

“За кілька років до вторгнення я нарешті почала бути по-справжньому щасливою. Я зустріла свою кохану людину – Андрія, я мала можливість займатися творчістю – вчилася грати на бандурі, багато виступала зі своїми поезіями”.

У 2021 році офіцерка запасу Валерія Суботіна написала книжку – поетичну збірку “Квіти і зброя” про війну на Донбасі. Вона їздила з презентаціями по країні, розповідаючи своїми віршами про війну.

До цього Валерія викладала в Маріупольському університеті, працювала пресофіцером в полку “Азов” і прикордонній службі.

У Маріуполі Валерія з нареченим жили у приватному будинку. У середині лютого 2022 року видалося кілька теплих днів. На їхньому городі почали прокльовуватися перші квіти.

“Я прибирала двір і, хоча була ще зима, я вже починала насолоджуватися весною. Ми знали про погрози Путіна, ми все це чули і розуміли, що щось буде. Але я про це не думала”.

Наречений Валерії, прикордонник Андрій Суботін, за кілька днів до повномасштабного вторгнення просив кохану виїхати з міста. Вона відмовилась.

“Я йому казала, що, якщо почнеться, то я повернуся до війська, у свій рідний полк “Азов”, в якому я була добровольцем з 2015 року. Я розуміла, що б не сталося, я маю бути в Маріуполі, маю захищати своє місто”.

Валерія Суботіна

Знищення міста

Коли 24 лютого 2022 року у Маріуполі пролунали перші вибухи, наречений Валерії Андрій одразу відправився на місце служби. Валерія приєдналася до пресслужби “Азову”.

“Я писала всі ці художні тексти з фотографіями, відео, які робив Орест (з пресслужби “Азова”. – Ред). І в якійсь мірі Маріуполь говорив моїм голосом. Тому що я відчуваю себе частинкою цього міста. Я там народилася і жила. Я відчуваю його як живий організм, який відчуває, коли його руйнують, коли гинуть люди. Для мене він людина, яка досі в полоні окупантів”.

Під обстрілами у березні і квітні 2022 Валерія їздила містом і фіксувала все, що відбувалося навколо.

Як будинок за будинком, вулицю за вулицею місто і його мешканців знищувала російська армія. Маріуполь обстрілювали з літаків, кораблів, артилерії і танків. Як люди мерзли у підвалах, як у подвір’ях будинків з’явилися могили.

Маріуполь

9 березня армія РФ розбомбили лікарню та пологовий будинок. 16 березня російський літак скинув авіабомбу на драмтеатр у центрі Маріуполя.

Житлові будинки руйнувалися, ховаючи під собою у кожному підвалі десятки мешканців. Люди намагалися виїхати з оточеного міста, але це було майже неможливо – всі дороги обстрілювали. Евакуація з Маріуполя зривалася.

В надії знайти хоч якийсь прихисток люди прямували до металургійного заводу “Азовсталь”.

“Азовсталь”: люди у норах

Азовсталь

Після падіння Маріуполя весною 2022 року завод “Азовсталь” залишався останнім осередком опору, де у бункерах ховалися тисячі цивільних, а тисячі військових, зокрема з полку “Азов”, продовжували боротьбу за місто.

“Ми колись боролися з викидами “Азовсталі”, виходили на протести. А зараз, їдучи прямо в серце заводу, я зрозуміла, що він – такий велетенський, сталевий, з нависаючими залізяками над головою – тепер він нас ніби захищає, і ми ніби стаємо якоюсь його частиною”, – згадує ті відчуття Валерія Суботіна.

У підземних лабіринтах заводу, збудованих, як сховища ще за радянських часів, знайшли прихисток тисячі цивільних та військових з Маріуполя. У березні 2022 російські війська повністю оточили місто. З кожним днем вони сильніше стискали кільце.

“Ми були у підземеллях, де працівники раніше перебували у захисних костюмах. А ми звісно були без цих костюмів. Ми постійно дихали цим залізним пилом, ми вже були вкриті товстим шаром цього пилу. І мені подекуди здавалося, що ми самі стаємо частиною цього заводу”.

Всього на заводі було 36 підземних сховищ, які одночасно могли прийняти понад 10 тисяч людей. Якісь сховища були на мінус 2-му поверсі, якісь – на мінус 4-му. Подекуди товщина землі між поверхнею та стелею тунелів становила 8 м. Проте, навіть таку товщину пробивали російські бомби.

Валерія пригадує, яким було життя у підземеллях “Азовсталі” під постійними обстрілами у темряві. Вхід у сховище був чимось схожим на нору: “Ти заходиш у неї і йдеш вниз заваленими сходами. Ти пересуваєшся підземеллям, розуміючи, що в будь-який момент тебе може привалити. Але ти маєш рухатися. Десь перебігаєш по землі, а десь під землею, спускаєшся все нижче і нижче. Раптом опиняєшся у бетонному кубі – кімнаті на великій глибині”

Стелю у таких кімнатах-кубах утримували великі бетонні колони. І там, у цих кімнатах, як у норах ховалися люди, налаштовуючи свій дивний побут, пригадує Валерія.

У цих темних підземеллях люди організували кухні, де на вогнищі готували їжу з залишків продуктів. Перед вторгненням працівники заводу зробили певний запас води та харчів. Але їх не вистачало для такої кількості людей.

У цих підземеллях пресслужба “Азову” облаштувала робочі зони, де працювали з ноутбуками, передаючи у світ інформацію про те, що відбулося у Маріуполі.

“Це такі напівтемні приміщення і, якщо пощастить, і бомба не влучить у генератор, то там є трішки світла – такого жовтого світла, абсолютно темного, до якого звикають твої очі і ти думаєш, що ти починаєш нормально жити. Хоча це, звичайно, абсолютно ненормальне життя”.

Від російських авіабомб подекуди ці бетонні колони зносило як паперові будиночки. Все падало на людей.

Шпиталь. Ящики з відірваними кінцівками

Орест

Шпиталь на “Азовсталі”. Фото Ореста (Дмитра Козацького )

15 квітня під час чергового обстрілу заводу Валерію у сховищі поранило. Того дня на “Азовсталь” скинули авіабомбу, яка зруйнувала один з таких підземних бункерів. Загинуло багато людей.

Валерію знайшли серед гори мертвих тіл. У неї була контузія і черепно-мозкова травма.

“З одного боку, це було таке диво, з іншого – важкий момент. Тому що коли помирають близькі тобі люди, а ти виживаєш – це дуже страшно”.

Після цього військова багато днів провела у підземному польовому шпиталі, який військові назвали “Залізяка”. Вона не могла ходити. Її колега по пресслужбі “Азову” Орест (Дмитро Козацький) продовжував переміщуватися катакомбами заводу сам. Знімав і публікував фото з оточеного заводу.

“В той період народилася ця його легендарна фотографія “Світло переможе” – це його автопортрет. Його нікому було сфотографувати. Він був абсолютно один. І він сфотографував себе в цьому світлі на свій телефон. Він продовжував боротися і він витягував мене”.

Орест

Фото Ореста (Дмитра Козацького ) з “Азовсталі”

Валерія згадує, що той час у підземному шпиталі був для неї одним з найтяжчих моментів на Азовсталі.

“Це насправді страшне місце, де наші поранені побратими лежали на підлозі. Там виносили цілі ящики з відірваними кінцівками. Хлопці не могли отримати нормальної допомоги, тому що було дуже мало медикаментів, мало знеболювальних. Був постійний цей запах крові, запах гнилі. Ці страшні солодкуваті запахи. У повітрі підіймався пил від того, що у бункер влучали. Здавалося, що просто вже ніякого немає виходу з цього”

Валерія лежала у цьому імпровізованому госпіталі, а один з військових, прикордонник Олександр, який кілька днів перед тим втратив руку, годував жінку супом.

“У нього не було однієї руки, але він іншою рукою годував мене з ложки, щоб я якось вибралась з цього стану. Давав мені ті залишки їжі, які у нас ще були. Але навіть пораненим там не було що їсти”.

Із залишків картоплі, капусти у госпіталі варили юшку. Знаходили борошно, замішували тісто і на вогнищі пекли коржі.

“Ми називали це хліб, але це просто були коржі з борошна на воді. Так ми виживали. Це вже був голод”.

Весілля на Азовсталі

Валерія Суботіна

Ще напередодні вторгнення влітку 2021 року Валерія і її наречений Андрій планували одружитися. Хотіли організувати справжнє весілля, повінчатися в українському храмі в Маріуполі, що був відомий найбільшими петриківськими розписами.

Але почалося вторгнення. Андрія поранило на підступах до Маріуполя. Його доправили на “Азовсталь”. Так вони опинилися разом на одному заводі, але в різних його частинах. З тіла Андрія дістали уламки і він продовжував нести службу.

Одного разу наречений приніс Валерії обручки, зроблені з фольги і запропонував одружитися.

“Після мого поранення у квітні Андрій дуже сильно спішив одружитися. Він обіцяв мені, що ми обов’язково зробимо справжнє весілля після повернення. Але дуже хотів розписатися офіційно саме на “Азовсталі”. Ми так і зробили”.

Валерія та Андрій підписали документи і відправили відскановані копії батькам Андрія у Києві. Ті поїхали у РАГС і офіційно їх розписали. Валерія взяла прізвище чоловіка. Орест зробив їм весільні світлини.

Весілля було 5 травня. 7 травня Андрій загинув.

Валерія Суботіна і її чоловік Андрій Суботін

Валерія Суботіна і її чоловік Андрій Суботін

“Часто кажуть, що люди щось відчувають, коли гине кохана людина. А я 7 травня нічого не відчула. У мене навпаки був гарний настрій, тому що я була одружена, я – кохана”, – розповідає Валерія про день, коли загинув її чоловік.

Вона тоді про це ще не знала.

7 травня Валерія разом з іншими жінками попри небезпеку обстрілів вибралися на поверхню заводу, щоб пошукали одяг, їжу та антисептики. Так вони намагалися допомогти людям, які третій місяць ховалися у підземеллях заводу.

А ще вони хотіли побачити тюльпани.

“Вони якось так дивно розквітли по всій “Азовсталі”. Все було зруйноване, а тюльпани стояли. Як горді солдатики з червоними голівками по всій території заводу. Ніби не боялися ворога і продовжували нас підтримувати і радувати. Ми піднялися і виглядали з-за рогу будинку – щоб, з одного боку, нас не прибрав снайпер, з іншого боку, так хотілося подивитися на ці тюльпани. Був сонячний, як нам здавалося, спокійний день”.

З 7 по 9 травня Валерія продовжувала писати чоловіку листи. Передавала їх через інших військових на його позицію.

10 травня вночі до неї підійшов заступник командира полку “Азов” Святослав Паламар (позивний “Калина”).

“По його обличчю все зрозуміла. Тому що я бачила, як він повідомляє про смерті. Як дзвонить дружинам, матерям. Я часто була поруч і знала, яке в нього обличчя. І коли він підійшов, я розуміла, що він скаже. Він спитав, як у мене справи. Я сказала: “Ти мені скажи, друже, як у мене, справи?”

І він сказав, що мій чоловік загинув, але ми його достойно ховаємо. Я його тоді перебила і сказала: “Калино, навіщо ти кажеш те, чого ми не зробимо?”

Тіло Андрія Суботіна, як і багатьох інших загиблих українських військових, досі залишається на території заводу “Азовсталь”.

“За нормальних обставин людина випускає з себе горе криком, сльозами, істерикою. А мені треба було стриматися. Поруч були хлопці і мені потрібно було триматися заради них. І в якийсь момент було відчуття, що страх зник. Тому що мені вже було все одно. Це навіть не можна назвати сумом. Якось просто розумієш, що тебе на тому світі, якщо він, звичайно, існує, чекає набагато більше людей, ніж тут”.

Фото весілля Андрія та Валерії на “Азовсталі” облетіли світові ЗМІ. З бункера заводу Валерія Суботіна дала інтерв’ю. Тоді вона вперше заплакала і вперше розповіла про свій біль.

Вже у полоні росіяни забрали останній лист, написаний Андрієм Суботіним дружині на “Азовсталі”.

“Здавалось би, навіщо він їм? Та вони намагаються знищити все хороше, що ми маємо”, – говорить Валерія.

Вихід

Валерія Суботіна

Вихід з “Азовсталі”

“16 травня до нас вийшов наш командир Редіс (командир “Азова” Денис Прокопенко. – Ред.) і сказав, що за наказом президента ми маємо евакуюватися з “Азовсталі”. Це було подано не як полон, а як евакуацію. Але командир розповів, що ми йдемо до ворога, але на певних умовах. Ми не здаємося, тому що нам страшно. Ми не здаємося, тому що ми так хочемо. Ми здаємося, тому що так наказує президент, тому що ми маємо врятувати наших поранених”, – згадує Валерія

У травні 2022, виконуючи наказ керівництва, бійці вийшли із території комбінату, що був останнім оплотом українських сил у місті. Серед них була Валерія Суботіна.

“Нам сказали, що вже через пару тижнів вони відпустять наших поранених, відпустять жінок і відпустять некомбатантів. Що наш полон триватиме 3-4 місяці і буде без принижень, без побоїв. Тому що ми заслужили на цю повагу. Але що відчувала я? Мені цього дуже не хотілося. Тому що я розуміла, що ці люди вбили мого чоловіка, вбили моїх побратимів. Я їм абсолютно не довіряла”.

Вихід з “Азовсталі” у травні 2022 українська влада делікатно називала евакуацією. Росія ж заявила про здачу українських бійців у полон.

Людей вивезли на підконтрольні Росії території. Багато з них досі залишаються там.

“Ми вийшли з бункера. Трохи постояли. Це було так дивно – просто стояти на поверхні, під небом, під цими пластами зруйнованого заводу. Просто стояти, не пригинатися, не бігти”.

На виході з заводу військових зустріли росіяни. Почалися обшуки, побиття, приниження. Особливо прискіпливо росіяни ставилися до бійців з татуюваннями.

“Коли я виходила, мені було не страшно, бо хлопці були поруч. Я була ніби під охороною. Мені було спокійно. Багатьох відразу почали бити. Мене не чіпали. До мене у росіян одразу була окрема увага. Спитали, хто є офіцером? Я була єдиною жінкою-офіцером полку “Азов”, єдина з такою великою кількістю татуювань. Моє прізвище записали”.

Після обшуків і допитів Валерію та її побратимів відправили до колишньої виправної колонії в Оленівці на окупованій Донеччині. Це була довга дорога з “Азовсталі” через знищений Маріуполь.

“Я дивилися у вікна на всі ці руйнування, на ті будинки, на ті вулиці, які ми знали. Дивилась на руїни, на яких стояли російські прапори. Це було так дивно, наче вони зруйнували місто, а потім поставили ці прапори, ніби мітили свою територію, але в той же час це була зруйнована, мертва територія. Це було страшно, огидно, сумно”.

У травні 2022 року після виходу з “Азовсталі” росіяни доправили до Оленівки декілька сотень “азовців”. 29 липня 2022 року щонайменше 54 українських військових там загинули внаслідок обстрілу і величезної пожежі. Росія заявляє, що “Оленівку” обстріляла Україна.

Десятки свідчень полонених, висновки експертів, звіт ООН це заперечують. Найбільш ймовірними версіями називають вибух зсередини та обстріл з боку Донецька.

Полон. “Душили, били”

Валерія Суботіна

Перше фото на волі

В Оленівці спочатку утримували і Валерію Суботіну. Потім перевели до тюрми у російському Таганрозі. Її полон тривав 327 днів.

До України Валерія повернулася в результаті обміну лише у квітні 2023 року. За цей час у Маріуполі померла її бабуся. У місті згоріли всі примірники її віршів “Квіти й зброя”.

У полоні Валерія Суботіна пережила страшні катування: “Душили, били, доводили до самогубства. Виводили з камери пізно ввечері та роздягали, викручували руки через мої патріотичні татуювання”.

Вона говорить, що змогла все це витримати, бо після втрати чоловіка, її рідного міста, її друзів у неї зникло відчуття страху.

“У мене було відчуття, що мені вже все одно. І від цього відчуття, коли тобі не страшно, напевно, стає легше. І ти витримуєш. Тому, що ти ні на що не сподіваєшся. Бо всі твої мрії померли з твоїм чоловіком. І тобі дійсно вже не болить, що ти не виживеш. Напевно, тому росіянам на допитах було зі мною важко. Тому що вони не знали, чим мене залякати”.

“Стати голосом полонених”

 Валерія Суботіна

Сотні “азовців” вже два роки у полоні

Станом на квітень 2024 року, у російському полоні все ще перебувають тисячі українських військових та цивільних.

Серед них – близько 700 бійців “Азову”. Росіяни дуже рідко віддають азовців на обмін.

У вересні 2022 року відбувся єдиний великий обмін, коли звільнили відразу 108 азовців.

П’ятьох командирів оборони “Азовсталі” тоді вивезли з Росії до Туреччини. Влітку 2023 року вони повернулися додому – це був заступник командира полку “Азов” Святослав Паламар (“Калина”), командир “Азова” Денис Прокопенко (Редіс), старший офіцер Олег Хоменко, в.о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський (Волина) і командир 12-ї бригади НГУ Денис Шлега.

Влада України неодноразово заявляла, що Росія відмовляється обмінювати “азовців”. Родичі полонених кажуть, що не мають з ними зв’язку роками.

За свідченнями, до “азовців” у російських тюрмах ставляться з особливою жорстокістю.

Валерія Суботіна продовжує боротися за звільнення захисників “Азовсталі”. Вона неодноразово виступала у Женеві на засіданнях Ради ООН з прав людини, де розповідала про пережиті тортури. Організовує акції за звільнення “азовців”.

“Я ще в полоні, поки там “Азов” – тримала Валерія плакат на одній з акцій.

Валерія Суботіна

Коли жінка була у в’язниці, то росіяни постійно говорили їй, що захисників Маріуполя в Україні не чекають, що їм нема куди вертатись. Вони говорили так, щоб військові зневірились.

“По поверненню я бачила, які акції проводили на нашу підтримку. Деякі з них були особливо щемливі, емоційні, як-от “Різдво без Азова”. Це дало розуміння – мене чекали”, – говорить Валерія.

У березні 2024 року вийшла її нова книга “Полон”. Вона описала росіян – конвоїрів, тюремників, силовиків із “ФСБ”, які знущалися з полонених. Розповіла про тортури, побиття, домагання.

“У нас не було паперу, ручок, олівців, особливо у Таганрозі. Але я намагалась запам’ятати все. Це було дуже важливо з огляду на те, що там ми не мали голосу, нас не було чули, бо ми були відрізані від світу. Для мене було важливо запам’ятати все, щоб стати голосом полонених”, – каже Валерія.

Також у книзі вона розповіла і про жарти, про “йогу” у тісній камері, і про те, як полонені дівчата підтримували одна одну.

Зараз Валерія працює в YOUkraine hub. Це – хаб для колишніх військовополонених, створений людьми, які були у полоні.

“Тут ми зустрічаємося, обговорюємо, що нас турбує, підтримуємо одне одного”, – каже Валерія.

Вона планує написати наступну книгу – “Азовсталь. Сталева пресслужба”.

Валерія досі оговтується від полону. Її мучає головний біль.

“Іноді мені дуже погано і хочеться закритися вдома, нікуди не йти. Але я думаю про своїх хлопців, які досі там, і намагаються робити, що можу. А крім інформації, на жаль, я більше нічого не можу робити”.

Графіка Ангеліни Корби.

Валерія Суботіна