У це важко повірити – але українське кіно живе і продовжує розвиватися. Попри війну, часткову окупацію і обстріли з повітряними тривогами. Попри вимушений виїзд із країни кваліфікованих кадрів. Попри збідніння публіки і відсутність державної підтримки .

Виявилось, що в активі залишилось головне – той самий збіднілий вітчизняний глядач, який у дні війни хоче дивитися своє, українське. Дивитися – і підтримувати український кінематограф у важку годину.

Про сьогоднішній день нашого кіно, з його численними проблемами і неочікуваними успіхами, говоримо з компетентною людиною – ексголовою Державного агентства України з питань кіно, актором, продюсером і кіносценаристом Пилипом Іллєнком.

Іллєнко

- Уся країна радіє тріумфу "20 днів у Маріуполі". З якими почуттями ви сприйняли Оскар українській документальній стрічці?

- Я абсолютно не можу нічого додати до того, що сказав сам Мстислав Чернов: краще б цього фільму не було. В тому сенсі, що цього фільму не було би без знищеного Маріуполя, без повномасштабного вторгнення, без тих усіх жахіть війни, які ми всі переживаємо. Це історичний успіх України, незважаючи на те, що етнічні українці отримували "Оскара" і раніше… Так, отримували, але не як представники саме України, в кращому випадку – як емігранти або американці українського походження. Етнічні українці отримували, так. Але так, щоб це були саме українські громадяни за фільм про Україну, зроблений з українським авторським поглядом – то це вперше, звичайно. І це з одного боку, величезне досягнення, а іншого боку, це — результат війни.

- А ще є неймовірне відчуття, що за цим кіно — вся країна, весь її народ.

- Так. Тому це і є важливий символ. От зараз часто ставлять риторичні питання, які подекуди переходять у практичну площину: а чи потрібне кіно під час війни? Ось вам відповідь: так, потрібне. Тому що це давно вже не просто культурна дипломатія; це вже форма спротиву, форма боротьби за громадську думку як у світі, так і в Україні. Тому що в самому фільму, якщо його уважно подивитися, наочно продемонстровано, як люди здатні заперечувати очевидні речі. Коли вони вже під російськими бомбами і далі вважають, що це не російські бомби.

- Ще це не тільки художній твір, а й сеанс розпропагандування. Взагалі, фільм працює на стількох рівнях, що це не може не захоплювати.

- У мене з цим фільмом пов’язаний дуже особистий досвід. Я дивився його на фестивалі Hot Docs у Торонто, у величезному залі в центрі даунтауну мирного міста. Ви, мабуть, знаєте, що на території Канади останній раз бойові дії відбувалися у 1812 році. Нам просто важко уявити собі, наскільки це довго – більше двох століть нема війни. Зал був переповнений, жодного вільного місця. І коли почався фільм, вже буквально через декілька хвилин енергію жаху усіх глядачів можна було відчути в повітрі, можливо, навіть виміряти якимось приладом. Там була така напруга — люди просто не дихали, коли це дивилися. Тому що, з одного боку, там є художнє висловлювання, і воно, звичайно, важливе. А з іншого боку, ніякий художній образ не може бути більш сильним, ніж реальний кадр смерті дитини просто на операційному столі. Коли навколо іде весь цей хаос, і камера фіксує реакцію лікаря і матері… Знаєте, неможливо передати, як люди це сприймають у мирній країні, абсолютна більшість якої тільки з новин знала про те, що відбувається в Україні. Ці люди бачили саме ті фрагменти, які Чернов і Малолєтка були здатні тоді вислати з Маріуполя. А тут вони подивилися вже їхню власну авторську історію. Дуже важко собі уявите щось більш потужне!

- Ви зараз розповідали про реакцію в країні, де війни не було дуже-дуже давно. А як ви ставитесь до реакції певної частини українців, які кажуть "ми пишаємось, але не можемо себе примусити подивитися це кіно"?

- Я їх розумію. Мені самому було надзвичайно важко це зробити. Ба більше, якщо б я не сидів у залі по центру, невпевнений, що зміг би додивитися. Розумієте, перед фільмом я знав, що там буде автор, Мстислав Чернов. Я з ним особисто не знайомий і хотів після фільму підійти і познайомитися. Хотів — але не зміг. Тому що був у такому стані, що просто пішов на вулицю і довго ходив там, намотував круги.

- Перемога цього фільму в змозі привернути увагу світу до українського кінематографу?

- Треба говорити чесно: в цьому випадку насамперед ідеться не про українське кіно як таке, а про оцінку важливості цього фільму з точки зору подій про які він розповідає, подвигу самих авторів і їх авторської позиції. Вони по суті своїй є все-таки насамперед журналістами. Хоча ця грань, де закінчується репортаж і починається документальне кіно, – вона завжди була умовна, а тепер стала ще більш умовною. Проте незважаючи на це, Оскар звичайно, привертає увагу до Україну в цілому і створює прецедент; знімає такий собі бар’єр щодо нашого кіно. Раніше це вважалось неможливим, недосяжним — а тепер воно є, і всі це бачили.

Я чомусь був упевнений, що вони отримують "Оскара". Навіть не став дивитися церемонію — але прокидався кожну годину і перевіряв, чи є результати. Я не сумнівався, що "Оскара" їм дають.

- Сформулюю питання по-іншому. В плані зацікавлення Голлівуду українською тематикою це кіно може бути ефективним? Мовляв, ось, дивиться, це хоча і важкі теми, але дуже потужні з точки зору впливу на свідомість людей.

- Проблема співпраці України з іноземними кінематографістами на індустріальному рівні не стоїть — крига давно вже скресла. Ми давно довели, що у нас є суперпрофесійні команди і доступний технологічний цикл складного кіновиробництва. За останні 15 років, до нас приїжджали знімати дуже багато проєктів — в тому числі з зірками. І з певного часу ми активно почали розвивати напрямок копродукції, де українським був внесок не тільки технічний і сервісний, а й фінансовий та творчий. Тому в цьому плані ми давно з’явились на кінематографічній мапі світу. Але ми були дуже тривалий час відсутні у світовому кінемаграфічному процесі в культурному плані, бо нас не сприймали, не бачили нашої ідентичності. Сприймали по інерції через призму, у кращому випадку, пострадянської реальності, а в гіршому — через українські історії в російській культурі. І взагалі обізнаність іноземців з українською культурою й досі на жаль мінімальна. Наведу банальний приклад: ми з дитинства читали якісь іноземні книжки, дивилися фільми. І, в принципі, у будь-якій європейській столиці, навіть коли ми там ще не побували, ми можемо назвати 5-10 всесвітньо відомих вулиць, музеїв і героїв. Від якогось Карлсона у Стокгольмі до трьох мушкетерів у Парижі. У Лондоні ми всі знаємо Бейкер-стріт — і так далі. А от якщо в лондонському кафе ми спитаємо щось про Україну?

- Боюся, результат буде для нас невтішний.

- Ну, зараз вже може хтось щось і скаже — про Бучу, про Маріуполь. Раніше могли сказати про Чорнобиль. Але якщо візьмемо навіть серіал "Чорнобиль", до якого у нас була така увага, — там є радянська еклектика, а української ідентичності як такої нема!

Відповідно, щоби свою ідентичність утвердити у світі, нам потрібно не один фільм, а багато роботи культурної галузі і всієї креативної індустрії, протягом тривалого часу. Поки ми не утвердимо право мати свою ідентичність за кордоном, нам і далі багато-хто буде казати: та ви просто припиніть воювати — і все. "Давайте припинимо їм давати гроші — і війна сама закінчиться". Багато хто в Європі і Північній Америці досі не розуміє, що це війна за ідентичність, екзестенційна війна для України. Це не війна виключно за територію. І оцю думку можна доносити якраз через мистецтво, зокрема, кінематограф. Тим більше, що люди все менше читають і все більше дивляться.

- Більше того, все більше людина читає книжку після того, як подивилися кіно. Скажімо, у світі після виходу "Дюни" Вільньова різко підскочив продаж роману Френка Герберта.

- Звичайно!

- Ви сказали, що "20 днів у Маріуполі" довели, що під час війни кіно не тільки має право на існування, воно важливе. А чи можливе за часів страшної війни знімати кіно, максимально позбавлене посилань до травматичного воєнного досвіду?

- Думаю, що можливо. Мене особисто цікавлять теми історії України і, зокрема, історії української культури. Тому що зрозуміти причини цієї війни можна саме завдяки розумінню того, які процеси відбувалися в українській культурі, зокрема у ХХ столітті. Українці тільки зараз починають для себе відкривати ці процеси завдяки таким проєктам, як МУР про Розстріляне Відродження.

Раптово виявилось, що це надзвичайно актуально для сьогоднішніх хіпстерів, для молоді. Тичина, Сосюра і інші поети перестають бути занудними персонами зі шкільної програми. Вони стають людьми, які мають свою власну драму — не меншу, може, ніж наша. Я з цим матеріалом працюю вже давно. Я був співпродюсером художнього фільму "Будинок "Слово". Нескінечений роман", зараз працюю як продюсер над документальним фільмом для "Суспільного" про Сергія Параджанова, який репрезентує інший період української культури, не менш важливий і цікавий. Працюю також над документальним і художнім фільмом про свого батька кінорежисера Юрія Іллєнка. Це теж де-факто — не персонально про батька, а про українське поетичне кіно. Просто мені близька його фігура, і я маю доступ до величезних сімейних архівних матеріалів, до його персонального архіву…

І от цей матеріал мені надзвичайно важливий. Я періодично беру участь з цими проєктами в міжнародних пітчингах, де я про розповідаю про історію української культури. І з одного боку, це викликає у людей інтерес. А з іншого боку, я до свого жаху розумію, що, наприклад, серед учасників кіноринку Берлінського кінофестивалю більшість людей не знає хто такий Сергій Параджанов. А це ж фахівці у галузі кіно, це, типу, серйозні люди. А зараз сторіччя Сергія Параджанова — і при цьому я не бачу, крім одного разового показу "Тіней забутих предків" на Венеційському фестивалі, якихось суттєвих заходів, які би відбувалися на великих подіях, присвячених українському поетичному кіно в широкому сенсі слова і Сергію Параджанову конкретно.

А наступного року буде черговий ювілей Довженка…

- Проєкт, який ви згадали, — МУР — викликав велику дискусію, а якщо ще простіше – срач.

- Давайте назвемо це словом хайп (посміхається. – Є.К.).

- Багато хто за нинішньою традицією все бачити у похмурому світлі дивився на цей проєкт у форматі "склянка напівпорожня". А ви, я дивлюся, сприймаєте це під протилежним кутом. Це вам доводить те, що ця тема має дуже великий попит, і про це можна знімати, і люди будуть йти до кінотеатрів.

- Я трохи слідкував за цими срачами — коли якісь люди, фахівці, почали розбирати ці тексти, і казати, що молоде покоління не розбереться… Мовляв недостатньо контексту… Шановні, молоде покоління, всупереч зусиллям академічних дослідників української літератури, раптом зацікавилося Тичиною і Сосюрою, Хвильовим і Семенком. Воно далі шукатиме інформацію про них і розбереться з контекстом. А це покоління, повірте, вміє шукати інформацію краще за цих підстаркуватих професорів…

- …пуристів…

- …пуристів, докторів і кандидатів, які сидять на своїх замшелих кафедрах і ні хріна не зробили для популяризації цієї історії. А тепер вони кажуть, що, мовляв, криво прибили тризуб на Кремлі… Може й бо це зробили теж автори, а не науковці! І вони теж мають право на свою авторську позицію. Вони можуть десь помилитись. І от якщо вони, на вашу думку, недостатньо представили контекст, скористайтеся цим тепер не для того, щоб їх, перепрошую, обіср*ти, а для того щоб виступити з публічною лекцією про, наприклад, Хвильового. Тому що звичайно, що там є дуже складні речі для трактовки і глибока драма. Настільки глибока, що Хвильовий застрелився.

- Я б сказав, безліч складних речей – літературних, естетичних, побутово-психологічних.

- Так, вони були ідейними; багато хто – комуністами; дехто перезувався в повітрі, як це робили, в тому числі, Довженко і Сосюра. Сосюра переписав в одному вірші просто три слова, чим змінив докорінно мессидж. "Комсомолець" – це знаменитий вірш. В радянській школі ми його вчили: "Бій одлунав, жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов і до юрби полонених сам курінний підійшов… "Є комсомольці між вами, я знаю, кожного кулі чекає печать!".

Бій відлунав/Жовто-сині знамена/Затріпотіли на станції знов./І до юрби полонених/Сам курінний підійшов…/"Є комсомольці між вами, я знаю./Кожного кулі чекає печать!"./Стиснуто зуби в останнім мовчанні —Всі полонені мовчать".

І далі, щоб усіх врятувати, виходить хлопець і каже: я комсомолець, стріляй!

- Я теж вчився у радянській школі, пам’ятаю цей вірш.

- А в оригіналі вірш називався "Гайдамака" і звучав так:

"Бій відлунав. І червоні знамена./Затріпотіли на станції знов./І до юрби полонених/Сам комісар підійшов./"Є гайдамаки між вами, я знаю,/Кожного кулі чекає печать!"…

І виходить в кінці хлопець, і каже: я гайдамака, стріляй!

Три слова поміняв поет у вірші. От нехай тепер фахівці розказують ці апокрифи, хай люди вчать ці вірші, хай люди читають лірику Сосюри, вивчають історію його життя.

Хай знають, що і в Хвильового, і в Сосюри були дружини-агенти НКВС. І як дружина Сосюри зізналася йому в цьому і на 10 років — вже за агентурну зраду – її відправили ліс валити в Сибір. От хай тепер про це знімуть нове кіно або прочитають публічну лекцію, або напишуть новий вірш, а не хейтять тих, хто цю тему зробив популярною серед якраз молоді, яка шукає і не може знайти свою ідентичність хрін знає де, розривається в якомусь шпагаті між Гаєм Річі і "Словом пацана".

- Повернімося до кіно. Як у світовому масштабі не потрапити у пастку, коли надалі від українського кіно чекатимуть лише фільмів, пов’язаних з війною?

- Насправді це вже сталося. Від нас фільмів про війну чекають з певною вже приреченістю і, може, навіть переляком. Тому що, при всій трагічності теми війни з точки зору драматургії, більшість історії нечасто стають оригінальними. Тому що трагедії схожі між собою значною мірою.

- У будь-якому разі ти в чомусь повторюватимеш Есхіла або Шекспіра.

- В цьому і є жах того, що відбувається. Тому робити їх предметом експериментальної авторської рефлексії — це моральне питання, яке для себе кожен автор вирішує сам. Як він готовий розповідати цю історію про війну. Наскільки готовий показувати ворога з людським обличчям, давати якусь мотивацію негативного героя, показувати його як цікаву багатогранну особистість. І це завжди проблема. Але з іншого боку, можна знаходити способи вирішувати це достойним образом і такі приклади теж є в історії і світового й українського кіно.

Зараз у мене нема проєкту, який безпосередньо розповідає про цю війну. Але мої проєкти розповідають про те, чому ця війна взагалі почалась, де її коріння. Вона ж не почалася на рівному місці. Вона, на жаль, була історично визначена. Просто багато в чому українське суспільство не хотіло над цим задумуватися. Але, як мій брат сказав вам в нещодавному інтерв’ю, деякі речі були очевидні ще під час Помаранчевої революції. А для певних людей цей процес був очевидний і раніше, але їх вважали міськими божевільними. Наш батько з Андрієм про це говорив ще до Помаранчевою революції. "Молитва за гетьмана Мазепу" — фільм, що вийшов ще у 2002 році, і він був саме про це: про різню Батурина, позбавлення української ідентичності, сварки в середині українського суспільства; про те, як лідер не зміг знайти спільну мову із власним народом і через це зазнав поразки.

Будучи поліглотом, Мазепа не знайшов спосіб спілкуватися з власним народом. Про це все і було зняте кіно. Але ж це воно прем’єру мало у 2002 році — а задумане і зняте було ще раніше, ще до приходу Путіна до влади.

- Тобто ви з татом знімали і знімаєте історично-цивілізаційні пріквели того, що зараз відбувається?

- Я не думав про таке формулювання, але дякую за нього, буду користуватися!

- Україні, безумовно, потрібне історичне кіно, але це дорого, особливо зараз. Звідки брати гроші?

- Думаю, що це обов’язок держави – забезпечити фінансування на такі проєкти. З одного боку, можна все переказувати на дрони, — але ж так можна переказувати абсолютно все: і школи, і освіту, і медицину, і будь-що. І якщо ми говоримо про масштаб країни в цілому, то щоби мати сьогодні на якомусь певному рівні економії, але все-таки власний кінематограф, — не потрібні мільярди. Не треба якісь астрономічні суми – лише кілька десятків мільйонів доларів на рік. Їх можливо знайти, за допомогою зусиль держави, в іноземних донорів. Ми ж всі бачимо, що у нас значна частина бюджету фінансується за рахунок іноземної допомоги. І насправді ті гроші, які закладені в бюджеті на кіно, це ж і є гроші іноземців, які їх дали не на зброю. У нас вже була довга пауза. 2 роки кіно не фінансувалось. (А перед тим була пандемія, хоча вона стосувалася всього світового кінематографу, не тільки українського). І це призводить до зупинки і смерті індустрії. У нас уже були періоди, коли зникало фінансування кінематографу. І потім, коли воно поверталось, з’ясовувалась дуже така обставина: а нема вже тих, хто це може кіно зняти. Тому що пересічний глядач, мабуть, думає, що кіно роблять режисери і продюсери, і ще можливо, актори. А насправді на майданчику середнього фільму зазвичай присутні ще приблизно 50 людей, які є фахівцями високого рівня і без яких жоден режисер нічого не зніме. Без механіка знімальної техніки камера не працює. Без гафера світло оператор не зможе поставити. Без гриму, костюму актор не вийде на майданчик. Без каскадера не буде трюка. І таких кіношних спеціальностей — дуже багато. І ці люди, якщо не працюють за цим фахом, його втрачають…

- Спадає на думку одна з відповідей на це питання, де шукати гроші, — шукати сумісних проєктів з режисерами, продюсерами або кіностудіями інших країн.

- Це зараз активно відбувається. Є фонди в Європі, які виділяють невеликі гроші на українське кіно. Але це точкові гранти, які існують більше для підтримки кінематографістів у складний час. На них не можна зробити кіно, але можна не померти з голоду. Є Європейський фонд солідарності з украïнськими фільмами; він уже другий рік продовжує свою роботу, і дуже добре, що він є. Там бюджет – приблизно мільйон євро на рік. В цьому році він дає 1 мільйон 500 тисяч євро грантів на розвиток проєктів і на завершення. Це невеликі гроші — але вони дозволяють щось робити. Написати сценарій, провести розвиток проєкту , завершити фільм, який завис на остаточному етапі виробництва і нема грошей доробити звук і колір. Але ж ці гранти не можуть замінити повноцінне створення фільмів. Крім того, копродукція з України зараз ще ускладнена тим, що, далеко не всі іноземці готові їхати працювати в Україну під час війни. І не тільки через страх, але й тому, що їм не дозволяють їх агенти та страхові компанії.

- У мене якраз про це є питання, можливо, дуже наївне. Менше з тим. Багато хто з голлівудських кінозірок і режисерів не тільки носять жовто-блакитні кольори, але й роблять публічні заяви, демонструючи підтримку України. Може, українським кінорежисерам, кінопродюсерам треба бути нахабнішими та напряму звертатися до цих людей з пропозиціями взяти участь у нехай малобюджетних, але самобутніх кінопроєктах? Я розумію, що ці зірки звикли до багатомільйонних гонорарів, але може варто спробувати?

- Так і намагаються робити колеги. От нещодавно в одному з проєктів знявся Шон Пен — але, наскільки я розумію, це за кордоном його зняли. Але менше з тим виникає отака колаборація. До речі, у мене зараз є ще один короткометражний фільм, знятий за кордоном, але українською командою. І ми зараз наполегливо ведемо переговори про камео однієї західної зірки. Детальніше поки розповісти не можу.

- Що ж, постукаю по дереву.

- Ми діємо, як ви і сказали, просто внаглу: у нас нема грошей заплатити вам гонорар, але нам потрібно 4 години вашого часу. Ми вас знімемо, де ви хочете. Хочете — де ви снідаєте, прямо там і знімемо. Можемо за сніданок заплатити…мабуть…(посміхається. – Є.К.).

- А якщо справа вигорить, то можна сказати: а ось у вас є знайомий продюсер, може його зацікавить та чи інша ідея? І далі — від малого до великого…

- Так ми насправді і намагаємось робити. Це зараз тактика, яка може й спрацювати.

- З одного боку, Україні зараз мають бути потрібні комедії. З іншого боку, вже кілька моїх знайомих сказали мені, що їм соромно — навіть якщо і хочеться — читати і дивитися щось смішне, слухати щось веселе. Або їм важко це робити, бо вони сповнені тривоги. Ви з чимось таким часто стикаєтесь?

- Я, по-перше, сам це відчуваю. Вчора був на прем’єрі нового українського фільму — і паралельно ідуть новини про обстріл житлових будинків у Кривому Розі; про те, що там загиблі люди. Ця реальність, звичайно, змушує кожного обирати свою модель поведінки.

А з іншого боку, я цієї зими їздив до брата на Сході, провів якийсь час з ним і з хлопцями, з якими він разом виконує задачі.

Іллєнко

І я помітив, що для них якийсь жарт, гумор – це розрядка. Їхали в машині — і з хлопцями згадували якісь смішні довоєнні історії. (Я ж не тільки брата знаю, там і інші мої друзі були). Це реально допомагає подолати психологічну травму, яка зараз з усіма відбувається. Кіно, мистецтво має ж і терапевтичний ефект. Ви бачили, якою популярністю користувалися оці стендап-комедії у бомбосховищах з перших днів вторгнення? Ми насправді ж продовжуємо жартувати, бо гумор – це психологічний порятунок, терапія. Він дає сили боротися. Я от не знаю, чи готовий я зняти комедію. Але чи готовий публічно пожартувати? Готовий. Хоча я також бачу дописи у соцмережах про Мстислава Чернова і його колег, які отримали Оскара: а що ж вони там десь посміхнулися, а чого вони так одягнулися… А як вони мають одягнутися?

- Ну, це класика. Українці — відомі чемпіони з поїдання один одного.

- Люди на протокольних фото стоять з посмішками — а їх за це хейтять у Фейсбуці. При тому, що це ж такий рефлекс: коли якась урочиста подія, людей фотографують, вони посміхаються.

- Від скептиків доводиться чути, що "Квартал" і "Дизель-шоу" – це справжні запити українського народу. Плюс до того ми зараз дивимось, як на російське "Слово пацана" багато хто з української молоді кинувся, немов його не годували серіалами 100 років. Чи це означає, що український глядач є сам маловимогливим і низькосортним? Чи таке є у всіх країнах світу?

- По-перше, український глядач і українські люди мало відрізняються від іноземного, європейського чи американського, глядача. Нам подобаються в більшості випадків ті самі фільми і серіали. Але у нас досі серйозно присутній цей постколоніяльний комплекс меншовартості. Ми все уявляємо, що ми якісь унікальні в якомусь негативі — і краємо себе за це без причини часто. Так, у нас багато проблем і недоліків — але як у всіх. Я достатньо багато подорожував в своєму житті і можу сказати, що в середньому загальний рівень пересічного громадянина — плюс-мінус однаковий. Черчилль же, здається, сказав цю знамениту фразу: найкращий аргумент проти демократії – п’ятихвилинна розмова з рядовим виборцем. І він мав на увазі британського виборця. Повірте мені, коли ти заходиш в провінційній англійський паб, то кількість рагулів там нічим не відрізняється від нашого. В Україні їх, може, й менше. І алкашів та бомжів – теж менше. Тобто ми – далеко не осередок алкоголізму і рагулізму в світі.

- Є, до речі, і закон Старджона, який, звучить так: 90% усього в світі – лайно. Це і про смаки також.

- Або статистичне правило Парето: 80 відсотків наслідків спричинені 20 відсотками причин; по-моєму так. Коротше, співвідношення хорошого до поганого – 20 до 80. Якщо ж говорити про споживання російського "Слова пацана", шансону і російських серіалів, то наша проблема дуже проста: у нас немає ефективного мовного бар’єру. Ми розуміємо російську мову; відтак, дуже просто включити "Слово пацана", і дуже складно включити щось на Нетфліксі. Тому що там, можливо, не буде українського перекладу.

- А у Грузії ти підійди до молодого грузина чи грузинки і спробуй заговорити з ними російською мовою. Вони волітимуть розмовляти з тобою англійською.

- А у нас навіть ті, хто свідомо зараз українізується, — все одно не втрачають цього скіла – розуміти російську мову. Тому цей контент влітає абсолютно просто через алгоритми соцмереж, Ютюба і так далі. І підсвідомо увага затримується на якомусь російськомовному контенті лише тому що ти його розумієш, і далі він лізе в твою стрічку. Я це по собі помітив – і почав займатися мовною гігієною. І якщо раптом в стрічці вигулькує щось таке, я спеціально обираю опцію, щоб його мені більше не показувало. З іншого боку, ти ж не постійно сфокусований; іноді просто в фоновому режимі щось іде. І ти не завжди навіть одразу помічаєш, що знову пішла якась російська хрєнь. І це як руки треба мити, так і інтелектуальна гігієна має бути. Треба над собою робити вправи.

Тому це — найбільша проблема. Поки у нас буде критична маса людей, які просто володіють російською мовою на достатньому рівні ми будемо незахищені від їхнього інформаційного простору… От якби у нас раптом всі володіли угорською мовою і дивилися б угорською серіали і фільми, як це роблять на Закарпатті. Чи як ті, хто живе на польському кордоні, знали польську і дивляться польське кіно і польські фільми-серіали. Саме так зараз українці, які поїхали за кордон, за 2 роки стали вільно говорити різноманітними мовами. Їхні діти, я думаю, давно вже не "Слово пацана" дивляться. У них там дивляться щось локальне і знають щось, чого ми з вами не знаємо. Сподіваюся, що згодом повернуться і збагатять нашу культуру своїм досвідом.

- Пилипе, а чи відомо, який відсоток від загального ринку становить наразі українське кіно? Я маю на увазі бокс-офіси. Напередодні війни, пам’ятаю, це було близько 10%.

- Ми почали з того, що в 2014 році було щось близько 1%. Станом на 2019 рік вийшли на 9%. Зараз, не зважаючи на те, що відбувається – а прокат є частково просто фізично знищений, а також ускладнений через постійні повітряні тривоги, відсутність грошей в людей і багато інших речей, — тим не менш, бокс-офіси українських фільмів зросли і в абсолютних цифрах, і у відсотковому відношенні до інших фільмів. Більше того — виходять на середньоєвропейський показник.

- Це скільки?

- В середньому в кінематографічних країнах, крім специфічних Франції і Британії, — десь 20- 25%.

- А з якими країнами Європи нас тут доцільно порівняти?

- З Польщею. Це дуже хороший кейс для вивчення. По населенню вона була схожа на нас до початку повномасштабного вторгнення. По території — теж достатньо велика європейська країна, але не така потужна в економічному плані, як, наприклад, та ж Німеччина. Тому ми багато в чому завжди дивилися на приклад Польщі. До речі, в Польщі польське кіно останні 10 років приблизно тримається на рівні 24% від загального боксофісу. Але враховуючи, що там більш розвинена кіномережа, там є навіть польські фільми, які вже існують в форматі чисто комерційному на локальному ринку.

- У Польщі нині живе десь близько мільйона українців. Наскільки вони готові допускати наші фільми у свій загальний прокат?

- Я знаю, що там деякі американські фільми вже показують з українським дубляжем. Особливо в тих місцях, де компактно проживають багато українців. Українське кіно виходить в прокат в усіх країнах, де зараз багато українців, переміщених осіб. Той же "Довбуш", "Мавка" й інші фільми йдуть за кордоном українською мовою для української аудиторії. Я "Довбуш" подивився теж в Канаді — в звичайному кінотеатрі, там була низка показів. Показували українською мовою, з англійськими субтитрами. І там були повні зали українців, і 3-4 дні підряд ввечері ішов "Довбуш". Так само і "Мавка" була. Зараз там інші фільми періодично ідуть. Так само в інших країнах Європи. Це вже форма прокату, форма такого початку входження на комерційний ринок. А українці вже приводять на сеанс своїх місцевих друзів. Чи стару діаспору, яка вже не завжди говорить українською, але там є переклад у вигляді субтитрів.

- Ми вже перелічили основні проблеми українського кіно: нема грошей, держава 2 роки не підтримує. Люди збіднілі, увесь час повітряні тривоги. На що ще скаржаться у кінобізнесі?

- Думаю, для всіх зараз головний виклик – це війна. Зараз для будь-якого бізнесу це — головна загроза. Дуже комплексна, змінилося все життя. Всі це знають і відчувають. Але при цьому запит на український контент виріс. Тому що коли всі розуміють, що це — ексзистенційна війна за ідентичність, культурний контент, який стверджує цю ідентичність, стає надзвичайно потрібним як форма підтримки себе в стані цієї ідентичності. Тобто щоби бути далі українцем, я маю слухати українську музику, дивитися українське кіно, читати українські вірші і так далі. Бо інакше не працює. І ринок це показує.

- Тобто можемо говорити про те, що один фактор патріотизму перевішує купу негативних факторів.

- Це навіть не фактор усвідомленого патріотизму, а підсвідома потреба споживати такий контент. І вона спрацьовує. Ці ж рішення — яку пісню включити, яку книжку купити, який фільм подивитися – це, як правило, рішення не раціональні, а емоційні. От, до речі, знов почалися прем’єри; подивимося, як підуть справи. Минулого року, незважаючи на всю жахливу ситуацію було кілька фантастичних касових результатів. "Мавка", "Довбуш", ще деякі фільми.

- Зараз буде ще одне наївне питання. Чи правильно мені здається, що таке явище як піратство і торенти менше б’ють по українському кінематографу, аніж західному. Це мені здається, що навіть затяті користувачі торентів згодяться заплатити за своє кровну копійку? Чи це я видаю бажане за дійсне?

- Тут я з вами згоден, тому що українських фільмів все більшає на платних платформах; вони все більше приносять грошей своїм виробникам. А це — ще один спосіб підтримати створення нового кіно. Ті ж "Довбуш" і "Мавка" – коштували астрономічні гроші. Там бюджети були дуже великі. Я невпевнений, що зараз під час війни взагалі можливо зняти таке кіно. Більше того, ще деякий час після війни наша індустрія не здатна буде до такого складного кіновиробництва. Але, в принципі, як модель очевидна — якщо ти хочеш мати власний контент, за нього треба в якійсь формі платити. Не обов’язково навіть грошима. Це може бути в формі перегляду реклами. За це тоді заплатить рекламодавець.

- Пилипе, ви 5 років очолювали Держкіно, тому маю поставити це питання. Як би ви у кількох реченнях сформулювали політику команди Зеленського у сфері кіно?

- Цікаве питання. Я думаю, що останні два роки ключовим було те, що фінансування на кіно є відсутнє. Цього року є шанс, що воно буде. Я вважаю, що це добре, що вже почалась розмова про те, що потрібне кіно. Давати політичні оцінки роботі інституції я не буду. Але мені здається, що зараз значну проблему становить відсутність ефективної комунікації між різними частинами кіноспільноти та державними інституціями.

- Це у вас говорить ексголова агенції. А ви дайте оцінку як сценаріст, актор, просто українець.

- До творчості влада не має ніякого відношення. Творчість — це продукт діяльності і результат роботи не влади. Результатом роботи влади може бути, наприклад, наявність чи відсутність державної фінансової підтримки. З іншого боку, дорікати тим, що у 2022 і 2023 роках не було грошей на кіно язик не повертається, якщо чесно. Очевидно ж, чому їх не було. Це диво, що ми зараз взагалі знову починаємо говорити про те, що з’являється можливість фінансувати українське кіно.

- У цьому інтерв’ю ми багато говорили про проблеми українського кінематографу і взагалі культурного простору. Задля балансу - я вас попрошу виокремити 3 головні позитивні речі, які побачили в українському кіно за минулий рік.

- Якщо говорити про три позитивні речі за минулий рік, це, по-перше, те, що в Україні в принципі продовжує існувати кінематографічний процес і насправді продовжує зніматися кіно (причому не тільки документальне). Як це не дивно звучить.

Друга річ – те, що відбувається успішний прокат українських фільмів. Значно успішніший, ніж раніше. Тобто до українського кіно повертається його глядач.

І по-третє, я би повернувся до першого питання про Оскар. Це фінал дороги фільму "20 днів у Маріуполі". Він почався з фестивалю Санденс більше року тому. Далі — побував на фестивалях і показах, в прокаті по цілому світу. І Оскар знаменує вже результат цього шляху.

Отакі три речі можна було би визначити. А взагалі, говорячи про політику в галузі державного управління, ми часто забуваємо про інфраструктурні речі. В Україні є величезна кінематографічна спадщина, якою ефективно, на жаль, ніхто не займається. От в Україні є державні кіностудії. Їх тільки в Києві – 4 фактично державних підприємства в галузі кінематографії, які знаходяться в стані повільної стагнації. І це питання не тільки до сучасної влади, а й до всіх попередніх влад, що якихось реформ, з цим пов’язаних, на жаль, не відбувається. Хоча навіть я, ще будучи головою Держкіно (тоді ці підприємства не відносилися до сфери управління Держкіно) пропонував способи вирішення подальшої долі державних кіностудій і взагалі державних підприємств в галузі кінематографії.

- А до кого ви зверталися з такими пропозиціями?

- Я періодично брав участь у нарадах на рівні міністерства культури, іноді вище, де ці питання порушувалися. Як правило, представники цих держпідприємств були наполегливі в тому, щоб їм виділялося якесь гарантоване фінансування, яким вони будуть розпоряджатися на свій власний розсуд. Хоча це стара неефективна радянська модель, а правильна – це перетворити ці підприємства з радянської моделі державних підприємств (коли вони фактично не є власниками нічого, не мають власного майна,) — на підприємства сучасні. Всі бояться цього слова "акціонування". Але воно, до речі, не означає приватизації. Держава може бути 100%-вим власником акціонерного товариства — і у нас є багато таких прикладів у різних галузях. Держава, наприклад, є 100%-вим власником Суспільного. Це акціонерне товариство, між іншим. Є багато інших прикладів і в інших сферах.

Сьогодні цих державних кіностудій багато. Вони займаються теоретично одним і тим самим (але насправді дуже по-різному), і в основному це якась така пасивна діяльність. В кращому випадку — здають в оренду свої приміщення. Добре ще, якщо це все відбувається згідно з чинним законодавством. Вони просто фізично руйнуються. Я неодноразово відвідував аналогічні структури у наших ближчих сусідів. Там вони давно працюють на західних ринках і на власний ринок, існують у форматі кіновиробничих фабрик.

На сьогодні очевидно, що цих підприємств у нас забагато. Треба визначитися, які з них мають розвиватися. Чи треба їх нам таку кількість? Чи, може, зробити з них одне підприємство, яке буде ефективно займатися тим майном, яке йому довірить держава?

- А саме?

- Наприклад, долею кіноспадщини. У нас зараз архів в одному підприємстві, а права на фільми — чомусь в іншому. Вони між собою свої політики, м’яко кажучи, не дуже узгоджують. І якраз вирішення цієї проблеми взагалі не потребує державного фінансування. Воно потребує управлінських рішень і менеджерських зусиль, щоби зробити болісну, але необхідну, реформу. Тому що далі, якщо її не робити, закінчиться тим, що просто від старості знищиться сам предмет майбутньої реформи. Ці підприємства знаходяться подекуди вже давно в аварійному стані. Я фактично виріс на кіностудії Довженка – і мені важко дивитися на те, в якому стані вона знаходиться. Це стосується і інших підприємств у галузі кінематографа.

- Наостанок буде неправильно, якщо я у вас не попрошу для наших читачів порад стосовно того, що подивитися. З документалістики ми знову порадимо всім подивитися "20 днів у Маріуполі", так?

- Тим більше він зараз доступний у мережевому прокаті.

- А як щодо серіалів? По одному українському та іноземному.

- Я, на жаль, практично не дивлюсь українських серіалів.

- Чому?

- Я впевнений, що іноді трапляються якісні речі — але системно у нас під словом серіал розуміється достатньо низькоякісний продукт, який для умовної Антоніни-глядачки виробляє українське телебачення. Якщо це комусь подобається — дуже радий, але я таке не дивлюсь.

- Іноземний серіал?

- У мене багато улюблених серіалів, але якщо ми говоримо не про нове, а взагалі, то найбільше на мене вплинув "Breaking Bad" та його спіноф "Вetter call Saul". Не знаю, як вони перекладені українською, тому що я їх дивився англійською.

- Кінострічка?

- Зі свіжого це — "Poor Things" Йоргоса Лантимоса. Я і раніше цінував творчість цього режисера – а це кіно мені дуже сподобалось. А з українського раджу подивитися стрічку, яка вийде в прокат вже зовсім скоро, 9 травня цього року. Це — "Будинок "Слово". Нескінчений роман". Український художній фільм режисера Тараса Томенка про Розстріляне Відродження, про будинок "Слово" у Харкові.

Я був співпродюсером цього фільму. Ми його, до речі, показали в Харкові на початку липня 2022 року. Це був перший взагалі публічний показ в Харкові після 24 лютого 2022 року. Тоді ще ворог був прямо на межі міста. І показали стрічку у підвалі Харківського університету, у артгалереї, а фактично у бомбосховищі під час повітряних і артилерійських обстрілів. Туди прийшли люди, і там я отримав відповідь на питання, чи потрібне кіно під час війни. Туди прийшла жінка, яка привела свою маму. Її мама пережила в Харкові вже другу війну — і тепер прийшла подивитися цей фільм про будинок "Слово", в якому вона народилася.

А після перегляду одна з глядачок сказала: а я 6 днів тільки як виїхала з окупованої території; дякую за те, що ви робите! І не стримувала своїх сліз. Мені здається, це найвища оцінка від глядача і найбільша мотивація робити кіно. В тому числі під час війни.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Матеріали з архіву Пилипа Іллєнка